ж одну, що ковзнула по щоці й повернулася до нього, з

чимось подібним до усмішки.

- Ви з батьком не дуже-то близькі, вірно? – обережно запитав Ескалант, погладивши мене по обличчю.

- Вірно, – видихнула я.

Віктор сів на мій диванчик та притягнув мене до себе на коліна.

- А що за звіти ти йому надсилаєш?

- На що я витрачаю гроші.

Він відкинув пасмо мого волосся за плече.

- Ти через мене не встигла його доробити? – здогадався Віктор.

Я кивнула головою.

- Але про мене ти йому не казала? – обережно запитав він.

122

- Ні, звичайно! – побачивши, що він спохмурнів, я схаменулася. – Причина не в тобі... Просто, він би не

дозволив... нам зустрічатися. Він не хоче, щоб мене щось пов'язувало з Іспанією, крім тітки та навчання. На

відміну, від самої тітки.

Я усміхнулася.

- Чому?

Пересмикнувши плечима, я уникала погляду Віктора.

- Тому ти не з ким не зустрічалася? – здогадався той.

- Так. Він поставив мені умову. Інакше він забере мене додому.

- А чому зі мною стала?

Я закусила губи, ніяковіючи.

- Не встояла.

Ескалант повернув моє обличчя до себе й чекав, коли я подивлюся на нього.

- Як же я радий цьому! – з задоволеною посмішкою зізнався він. – Але все ж батькові доведеться сказати.

Інакше він може дізнатися про це з преси.

- Він не читає світську хроніку.

Віктор насупив брови й перестав усміхатися. Неймовірно, він наполягає, щоб я розповіла про наших

відносини своєму батькові!

- Тато може розсердитися і відвезти мене...

- Латті, - перебив він мене та зловив мій погляд. – Я не дозволю йому. Тепер, ти моя.

У мене навіть голова закрутилася від цього тону.

- Добре. Я розповім батькові, як випаде нагода.

Він кивнув. Настала пауза. Я не могла викинути з голови підозрілий настрій батька.

- Чому у вас такі стосунки? – порушив мої роздуми Ескалант.

Я знову відчула, що наближається клубок сліз і образи. Це була болюча тема для мене.

- Просто він один з тих батьків, які не люблять своїх дітей.

Це було важко сказати вголос.

- Так було завжди?

- Ні, здається... Коли була жива мама, ми частіше спілкувалися. Іноді, навіть весело було! – я не встигла

змахнути сльозу і вона впала на мої складені руки. – Мама була тією ниточкою, яка пов'язувала нас. А коли її

не стало, він став зовсім чужим. Часом мені здавалося, що він мене звинувачує у її смерті...

- Латті, - ніжний голос Віктора, прорвав мною стримувану стіну сліз, і вони ринули потоком. – Крихітко...

Ескалант обійняв мене, погладжуючи по спині й руках.

- Коли я був хлопчиськом, у мене була найбільш часта дитяча мрія – мати цуценя, – заговорив Віктор. – І

одного разу, на мій восьмий день народження, батьки мені подарували маленького лабрадора. Моєму щастю не

було меж! Я назвав його Чаком і проводив з ним весь вільний час...

123

Я усміхнулася, уявивши красивого чорнявого хлопчика, з ямочками на щічках й чорними густими віями

обрамляють величезні темні очі.

- ... Особливо я любив грати з ним на одній з найкрасивішій в світі галявині, недалеко від будинку. Це було

наше таємне місце з Себастьяном і Чаком. Ми тікали туди нишком з уроків, зберігали свої скарби, літали на

велосипедах... Чак прожив півтора року, а потім помер. Для мене це було страшним ударом. Дуже сумував. Але

більшу біль мені завдавали нагадування про мого друга: його нашийник, м'яч, який він любив гризти й навіть

місця, де ми часто грали. У тому числі й та полянка. І знаєш, що я зробив?

- Що? – з почуттям жалю запитала я, піднявши до нього обличчя.

Ескалант дивився вдалину, поринувши у спогади та погладжуючи мою руку.

- Я позбувся від усіх тих речей. І навіть перестав бувати в місцях, які асоціювалися в мене з Чаком. Так мені

було легше пережити цю втрату.

- Мені дуже шкода... - прошепотіла я, поклавши голову назад йому на груди.

- Батько дуже любить тебе, – як мораль своєї історії, підсумував Віктор. – Просто кожен раз, коли він дивиться

на твоє обличчя або чує твій голос, він згадує твою маму, свою дружину. А це дуже важко. Він вибрав не той

спосіб боротьби зі своїм болем, як і я колись. Не можна відмовлятися від тебе. Він зрозуміє це, ось побачиш.

Зворушена його підтримкою, я піддалася спокусі і поцілувала, на хвилинку торкнувшись хвилюючих мене губ.

- Спасибі, – прошепотіла я, обіймаючи Віктора.

- Не за що, крихітко.

Ми обіймали один одного, насолоджуючись цим.

- Мені пора, Латті, – тяжко зітхнув Ескалант. – Купа роботи чекає на мене. Проводиш?

Розділ 29

День шостий. Штучність

У Віктора з'явилося дуже багато турбот з новою посадою, а відповідальність зашкалювала. Але все ж він

знаходив час, щоб зателефонувати або написати мені повідомлення. Це було дуже приємно для мене й нове

для нього,в чому він зізнався.

Я не відчувала землі під ногами. Постійно посміхалася, навіть на парах. Зміна не пройшла непоміченою для

оточуючих.

Адріан був як завжди скептичний. Постійно нагадував мені про колишні пригоди Віктора, розповідав про його

«попередніх подружок на одну зустріч», навіть кидав посилання на їхні сторінки в соцмережах.

Мене це страшенно виводило з себе, і ми сварилися. На допомогу приходив оптимізм Марії.

Вона замріяно зітхала, голосячи, коли ж зустріне своє щастя зі зростом не менше ста вісімдесяти сантиметрів,

ну і... ще якимись іншими достоїнствами.

Тітонька була нейтралітетом. Вона раділа за мене, але все ж деколи прослизали попереджувальні фрази або

стурбовані погляди.

Університетські пліткарі копалися в моїй біографії. Відносини з Віктором Ескалантом зробили мене надто

популярною. Навіть розмови про пригоди й переваги Маркуса відійшли на другий план.

124

До речі, Віктор все ж поговорив з ним. Коли і як, я так й не дізналася. Одного разу, самий стильний хлопець

нашого університету підійшов до мене, коли я сиділа на перерві в дворику з Ейдом і Марі. Намагаючись

говорити якомога голосніше, він попросив у мене пробачення та залучив ще більше уваги до мене.

Проковтнувши шматочок шоколадного маффіна, який відкусила перед його появою, я видавила з себе

примирливу фразу. Збентежені ми з Марі й незворушний Ейд дивилися, як